За понад 32 роки незалежності України спостерігається стрімке щорічне зростання чисельності людей з інвалідністю в умовах зменшення чисельності населення. Особливо це стало відчутним на початку 2014 року і триває до сьогодні через широкомасштабне вторгнення окупаційної армії росії, яке почалося 24лютого 2022 року.

За даними Державної служби статистики в Україні станом на 1 січня 2022 р. налічувалося 2 725 826 людей з інвалідністю (в тому числі 162 214 дітей з інвалідністю у віці до 18 років) або 6,6% у структурі населення України. Питома вага чоловіків з інвалідністю складає 53%, а жінок - 47%.

Загальна кількість осіб з інвалідністю працездатного віку станом на 01.01.2022 складає 2 563 612 осіб.

Більшість з них, а саме 87,7% (2 247 190 осіб) отримують від держави за різними законодавчими актами соціальну допомогу (пенсії). В тому числі 71,7% - І група інвалідності, 89,8% - ІІ група і 88,0% - третя група.

Не отримують допомоги від держави 316 422 осіб з інвалідністю (12,34% всіх ОЗІ), в тому числі 58 710 – І група, 90 657 – ІІ група і 167 055 – ІІІ група інвалідності.

Цілком природньо, що з 01.01.2022 року ситуація суттєво змінилася в бік зростання людей з інвалідністю всіх трьох груп і більш раннього віку.

Чисельність осіб з інвалідністю, які через хвороби прикуті до ліжка та/ або потребують постійного стороннього догляду, становить орієнтовно до 10 % від загальної чисельності людей з інвалідністю.

За даними Пенсійного фонду України кількість офіційно працюючих людей з інвалідністю станом на останню звітну дату (01.07.23) склала 428 785 осіб.

Щоденно в умовах війни чисельність українців з інвалідністю передусіму віці від 18 до 60 років збільшується.

Право на працю є фундаментальним та життєво необхідним правом, адже трудова зайнятість має істотне значення для економічної безпеки та незалежності людини, фізичного та психічного здоров’я, особистого благополуччя та почуття власної гідності тощо.

Проблематика зайнятості людей з інвалідністю завжди була, є і буде актуальною, оскільки працевлаштування такої категорії громадян є беззаперечним доказом їхньої реальної інтеграції в соціум та в цілому результативним показником забезпечення формування та реалізації ефективності державної політики в цьому напрямі.

Головні бар’єри на шляху інклюзії людей з інвалідністю в суспільстві – це стереотипне мислення та застарілі уявлення про те, що такі люди можуть і чого не можуть робити.

Нам, як роботодавцям, потрібно визнати, що в людей з інвалідністю так само, як і в усіх інших потенційних працівників, є свої прагнення, бажання та кар’єрні цілі.

Кожна людина має бажання бути активною, компетентною, розвиватися та йти вперед на своєму життєвому шляху і, безумовно, особи з інвалідністю теж мають такі бажання і можуть їх реалізувати, якщо в середовищі їх життєдіяльності буде створено умови для досягнення цілей і можливості для власного вибору як в особистому житті, так і в трудовій діяльності.

На сьогодні законодавство передбачає, що особи з інвалідністю в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами.

За українським законодавством особою з інвалідністю є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов’язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. Дискримінація за ознакою інвалідності забороняється.

На сьогодні законодавство визначає три групи інвалідності, які залежать від ступеня стійкого розладу функцій організму та можливого обмеження життєдіяльності під час взаємодії із зовнішнім середовищем внаслідок втрати здоров’я.

До 31 грудня 2024 року інвалідність  встановлювалася медико-соціальними експертними комісіями (МСЕК) , а з 1 січня 2025 року в Україні запроваджено новий порядок встановлення інвалідності.

Інвалідність повнолітній особі встановлюється за результатами оцінювання повсякденного функціонування особи, проведеного експертною командою з оцінювання повсякденного функціонування особи (ЕКОПФО). 

Оцінювання повсякденного функціонування — це комплексний процес, що визначає, як стан здоров’я людини впливає на її здатність виконувати повсякденні дії, працювати, навчатися та соціалізуватися, та допомагає визначити потреби людини для максимально можливого повернення до повноцінної соціальної та економічної активності.

Повнолітній особі, визнаній особою з інвалідністю, встановлюється група інвалідності:

• перша – поділяється на підгрупи А (особи з виключно високою мірою втрати здоров’я) і Б (особи з високою мірою втрати здоров’я);
• друга;
• третя.

Важливо, що люди з інвалідністю всіх груп мають право на працю. «Непрацездатних» груп інвалідності НЕМАЄ! Особи з інвалідністю реалізують право на працю у всіх формах та сферах суспільного життя з урахуванням особливостей та обмежень, встановлених законодавством.

Комплекс професійних та трудових заходів, спрямованих на надання особам з інвалідністю допомоги у відновленні та компенсації порушених або втрачених функцій організму для досягнення і підтримання соціально-трудової адаптації та інтеграції в суспільство, визначаються на підставі індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю.  

Індивідуальна програма реабілітації особи з інвалідністю є обов’язковою до виконання роботодавцями, у яких працює чи проходить службу особа з інвалідністю. 

Окрім груп інвалідності, для роботодавця не менш важливими є види порушення здоров’я, які спричиняють інвалідність:

1) фізичні – порушення опорно-рухового апарату (наприклад, із травмою хребта, розсіяним склерозом, церебральним паралічем, ампутаціями кінцівок); порушення функції кровообігу, дихання, травлення; порушення, які викликають спотворення тощо;  

2) психічні – порушення функцій сприйняття, уваги, пам’яті, мислення, мови, емоцій, волі;

3) інтелектуальні – порушення інтелектуального розвитку;

4) сенсорні – порушення зору, слуху, мовлення, нюху, дотику та інших видів чутливості.

Саме перелічені порушення зумовлюють специфічні потреби в людей з інвалідністю і відповідні обов’язки в роботодавців щодо організації робочого процесу й середовища.

Не менш важливо враховувати час настання в людини інвалідності. Якщо не вдаватися до специфіки характеру особистості, для людей, інвалідність у яких настала нещодавно,інвалідність має більш глибокий сенс, оскільки їм потрібно прийняти себе новими та навчитися жити в нових реаліях.

В українському суспільстві, на жаль, існують певні стереотипи щодо спроможності людей з інвалідністю бути ефективними працівниками.
Нижче наведені найпоширеніші міфи.

Міф «Люди з інвалідністю ніколи не зможуть працювати так само добре, як колеги без інвалідності»

Орієнтовно 70 – 80 % усіх людей з інвалідністю здатні повноцінно працювати на рівні з іншими (переважна більшість осіб з інвалідністю, які не мають явних зовнішніх ознак інвалідності, мають ІІІ та ІІ групи).

Особа з інвалідністю не повинна розглядатися як тягар для компанії, а навпаки має сприйматися як цілеспрямований і наполегливий працівник, якому потрібно лише трохи допомогти.

Інвалідність не обов’язково впливає на здібності та можливості конкретної людини. Наприклад, неважливо, хто відповідає на телефонні дзвінки в службі технічної підтримки – чоловік на кріслі колісному чи дівчина зі зниженим зором, адже вони обоє однаково добре можуть виконувати цей вид роботи. Якщо у Вашій компанії є декілька вакансій, Ви можете підібрати для людини з інвалідністю ту, виконання обов’язків за якою найменше залежить від стану здоров'я кандидата.

В окремих випадках адаптоване робоче місце може настільки добре компенсувати обмеження, що результати роботи людини з інвалідністю будуть кращими, ніж у її колег без інвалідності.

Міф «Компанія побоюється, що людині з інвалідністю неможливо адаптуватися та освоювати нові навички»

Дійсно, організаційні питання щодо працевлаштування людей з інвалідністю можуть бути пов’язані з деякими труднощами підбору з урахуванням їхніх можливостей. Таким людям може знадобитися більша кількість перерв, гнучкий режим праці та відпочинку тощо.

Середній період адаптації до нового трудового колективу у людей без інвалідності, за даними різних досліджень, становить від декількох місяців до року. У людей з інвалідністю він може бути трохи довшим. До речі, у цьому контексті мають місце гендерні відмінності: як доводять дослідження, жінки з інвалідністю, які вперше влаштовуються на роботу, адаптуються швидше за чоловіків з інвалідністю, проте останні легше долають період труднощів під час повторної зміни роботи і допомога їм потрібна рідше.

Міф «У людини з інвалідністю обов’язково будуть проблеми у стосунках з колегами або керівництвом»

Враховуючи труднощі, в які потрапляють особи з інвалідністю щодня, такі люди можуть сприйматися як конфліктні та нетерпимі. Однак індивідуальні особливості людей з інвалідністю можуть мати свою специфіку, так само як і особливості  людей без інвалідності.

Дійсно, для таких осіб часто характерна низька стресостійкість і навіть невеликі труднощі в роботі можуть викликати в них паніку. Зрозуміло, за належної підтримки колег подібні ситуації відбуватимуться рідше.  

Також слід враховувати той факт, що колеги без інвалідності можуть відчувати незручність, співчуття та жалість. Усе це може змусити колектив уникати прямих контактів із новим співробітником, що, звичайно, дестабілізує саму людину з інвалідністю і погіршує соціально-психологічний клімат у компанії.

З часом такий соціальний вакуум, як правило, розсмоктується. Можливо запобігти його появі, заздалегідь зібравши колектив на невелику нараду і розповівши, що доброзичливі контакти з колегами є важливою частиною трудової адаптації не тільки для людини з інвалідністю, а й для кожного нового співробітника. «Входження в колектив» піде набагато швидше та м’якше, якщо товариші по службі самі активно ініціюватимуть розмови з новачком: як формальні, так і неформальні.